Get Adobe Flash player

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

alt

У першій половині 19 ст. в Україні відбувався складний процес розкладу феодально-кріпосницького ладу та розвитку капіталістичних відносин, що гальмувалися існуючою тоді в Росії та Австро – Угорщині кріпосницькою системою.

Так як сільське господарство було основним сектором економіки, то стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. В аграрній сфері перебувало ядро феодально-кріпосницької системи.Розвиток сільського господарства в 19 ст. визначала низка тенденцій.

У першій половині  19 ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В під-російських землях воно становило майже 75% усієї землі. Поміщицькі господарства деградували і занепадали, про що свідчить посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, зниження прибутків тощо. Це підтверджує також і зростання заборгованості поміщиків державі, яка у першій половині 19 ст. становила понад 83 млн. крб. Наприкінці 50-х рр. кожен четвертий поміщицький маєток був оформлений під заставу.

Основними групами населення на селі в дореформений період були поміщицькі та державні селяни (крім них існували ще незначна кількість удільних селян). Велику групу становили селяни і козаки, перетворені на військових поселенців. Безземельних і розорених селян поміщики переводили у розряд дворових, які постійно працювали на панському дворі. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережній, а державні – на Лівобережній та Півдні України. Відробіткова, грошова та натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4-6 днів на тиждень.

 alt

Крім того, селяни повинні були відробляти і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачувати натуральний і грошовий оброки.

Державні селяни вважалися вільними. Вони поділялись на дві групи щодо своїх повинностей: ті, що платили оброк, і ті, що залишалися на, так званому, господарському становищі.

На сплату державних податків йшло майже 40% селянських прибутків. Основна маса селян не в змозі була сплачувати такі суми. Державні селяни розорялися, продавали своє майно, ставали наймитами.

У 1837 р. було створено міністерство державних маєтностей. Воно мало управляти державними селянами і підвищити їх податкову платоспроможність.

У 1839 р. був виданий закон про управління державними маєтностями. Він ліквідував оренду державних маєтків і переводив селян на грошовий оброк.

У 1847-1848 рр. царський уряд провів на Правобережжі інвентарну реформу. Вона обмежила панське свавілля і впорядкувала селянські повинності. Царський уряд хотів цим кроком привернути селянство на свій бік у боротьбі з польськими поміщиками, які брали участь у польському визвольному русі.

Селяни страждали ще й від прогресуючого процесу обезземелення, який підривав їхні господарства.

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства (у 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало 2 плуги, система обробітку землі – трипілля, перелогова і комбінована).

Падіння врожайності. Ситуацію у сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 до 1856 у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуального господарства призвели до стихійних та організованих переселень селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838 – 1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.

Перша половина 19 ст. – це час визрівання ринкових відносин в економіці України.

Про це свідчать такі процеси:

зростання товарності сільського господарства;

поглиблення спеціалізації окремих районів в сільськогосподарському виробництві;

розшарування поміщицьких господарств, які поступово почали набувати ринкового характеру (приклад, вівчарні заводи та ін. підприємства)

Деякі поміщики намагалися запровадити у своїх маєтках поліпшені засоби обробітку земель, застосовувати удосконалені плуги, молотарки та віялки. Значні ділянки земель відводились під посіви технічних культур і буряків, коноплі, тютюну та льону. Це вимагало поліпшеного обробітку землі та застосування добрив. Застосовується вільнонаймана праця.

Перші  вільнонаймані  сільськогосподарські  робітники  з‘явилися на Півдні України.

На Україні дуже часто поміщики віддавали свої землі в оренду купцям, міщанам і заможним селянам. Такі господарства ставали високоприбутковими за рахунок використання найманої робочої сили та новітнього реманенту.

Пануюче на селах лихварство прискорювало процес розшарування селянства, вело до повного розорення бідняків.

 alt

У  середині 30-х рр. 19 ст. в Україні відбувається промисловий переворот, який приводить до утворення фабрично-заводського виробництва. Мануфактури занепадають. На заводах широко запроваджується машинне обладнання. Провідне місце зайняла цукрова промисловість та інші переробні галузі. У той час в Україні було 160 суконних фабрик. Розвивається військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі промисловості. У 1789 р. заснований ливарний завод у Херсоні, який відливав гармати та ядра для флоту. В Миколаєві та Херсоні були споруджені суднобудівні заводи.

Кількість промислових підприємств без винокурень в Україні зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції.

Підприємства з вільнонайманою працею у 1828 р. становили 46,2% усіх підприємств, на яких працювало 25,6% робітників.

Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток, причиною чого було збереження феодально-кріпосницької системи.

Незважаючи на це, процес кількісного зростання промислових підприємств продовжувався. Від 1825 до 1861 року їхня кількість (без ґуралень) зросла в 3,6 рази.

В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала в заміні ручної праці машинною (паровий двигун та ін.).

Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили.

Частка  вільнонайманої  праці продовжує неухильно зростати: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то у 1861 р. – вже майже 74%.

Підприємства переважно будуються у містах, а їх власниками вже стають купці, міщани та багаті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції.

Вироблену продукцію продавали на ярмарках і базарах.

Мережа транспортних шляхів в Україні була погано розвинута. Основну роль відігравав чумацький промисел.

Найбільшим портом України була Одеса. З 1817 в Одеському порту встановили вільну безмитну торгівлю.

Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії у першій половині 19 ст. визначали такі тенденції:

домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало у кризовому стані;

посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація;

застосовування застарілих способів і засобів ведення господарства;

поява в аграрному секторі надлишків робочої сили;

поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.

Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначаються сумарною дією низки процесів:

бурхливе зростання кількості промислових підприємств;

промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технології;

поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою;

збільшенням ролі вільнонайманої праці;

виникненням нових галузей промисловості;

поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл у міста;

формування спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.

Суспільні рухи.

Перша половина 19 ст. це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі.

Ця криза викликала виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм.

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл і містечок Черкаського повіту Київської губернії. За неповними даними, в Україні від 1795 до 1825 року відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

Вони всі були приречені на поразку через незначну кількість учасників, неорганізованість, стихійність, локальність дій та ін.

У 1829 році розпочалося повстання у Шебелинській слободі на Слобожанщині. Селяни виступили проти надв’язуваного їм статусу військових поселенців.

В 1830-1831 рр. у зв‘язку з польським повстанням відбулись виступи селян на Київщині.

1832-1833 рр. – селянські заворушення на Харківщині, Херсонщині, Чернігівщині були викликані голодом.

Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху – “Київська козаччина”. Приводом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. “Київська козаччина” стала наймасовішим селянським рухом першої половини 19 ст. Він охопив понад 400 сіл, 180 тис. осіб.

У 1856 році розгортається новий масовий рух – “Похід у Таврію за волею” селян Катеринославщини та Херсонщини. В ньому взяли участь 75 тис. осіб.

Головним центром селянського руху проти кріпосницьких порядків та національного гніту у 20-30 роки стало Поділля, де протягом 23 років активно діяли повстанські загони під проводом У.Кармелюка.

Протягом 1826-1847 рр. відбулося 250 селянських виступів, а в 1849-1854 рр. – 104.

У 19 ст. починає зароджуватись в Україні організована політична опозиція проти російського самодержавства. Свідченням тому є виникнення в українських землях масонських лож, членами їх були ліберальна еліта. Перша масонська організація на Україні виникла в 1742 році у селі Вишнівці на Волині. Широкому розповсюдженню масонства на Україні посприяли Велика Французька революція, поширення ідей просвітництва та європейського стилю життя, війна 1812 року тощо.

Наприкінці 18 – на початку 19 ст. масонські “майстерні” існували в Києві, Львові, Одесі, Житомирі, Харкові, Полтаві, Дубно та інших містах.

В 1817 р. у Харкові з‘являється майстерня “Вмираючий сфінкс”, у 1818 р. в Одесі починає діяти “Понт Евксінський”, у Києві – “З‘єднання слов‘ян”, у Полтаві – “Любов до істини”.

Царський уряд 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Хоча це рішення не припинило діяльність масонського руху. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. Він не став консолідуючим центром.

Незабаром у Росії з‘являються декабристські організації: 1816р. – “Союз порятунку” (Петербург), 1818р. – “Союз благоденства” (Москва). Їх метою було введення конституційного представницького правління, ліквідація самодержавства, скасування кріпосного права, підготовка військового перевороту. Київ був центром зустрічей “Союзу благоденства”. В 1821 р. “Союз благоденства”, в результаті боротьби між поміркованими та радикальними членами, саморозпускається.

Члени Тульчинської управи “Союз благоденства” на своєму засіданні в березні 1821р. вирішили утворити нову таємну організацію – “Південне товариство”. Її лідером став П. Пестель, а до її складу ввійшли В. Волконський, О. Борятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі восени 1822 р. у Петербурзі виникло “Північне товариство” на чолі з Микитою Муравйовим, який написав програмний документ “Конституція”. Програмний документ “Південного товариства” – “Руська правда”.

“Південне товариство” було радикальнішим за своєю програмою: кріпосне право скасовувалось. Встановлювалась республіка з однопалатним парламентом. Зберігалась приватна власність на землю, але половина її вважалась громадською. Всі громадяни отримували особисту свободу та право рівності перед законом. Загальне виборче право для чоловіків (з 20 р.). “Південне товариство” мало три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам’янецьку) і налічувало у своїх лавах 101 особу.

У 1823 р.  в Новограді – Волинському було створено третє таємне товариство під назвою “Товариство об’єднаних Слов’ян”. Його очолили брати А. і П. Борисови та Ю.Люблінський. До цього товариства входили переважно молоді старшини місцевих полків і нараховувало воно близько 60 осіб. Активними членами були І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Тютчев та ін. Основними програмними документами були “Правила об’єднаних слов’ян” та “Книга об’єднаних слов’ян”. В них пропагувалась ідея боротьби за визволення. Члени товариства відзначались своїм демократизмом. Їх мета: встановити федерацію всіх слов’янських республік від Білого до Адріатичного моря і від Балтійського до Чорного. У 1825 р. товариство увійшло до складу “Південного товариства”.

Декабристи були обмежені у поглядах на національні проблеми Російської імперії. Їх діяльність не мала українського національного характеру.

Вирішення українського питання декабристи бачили по-різному. Так, Муравйов передбачав створити на території України дві автономії: Українську (столиця Харків) і Чорноморську (столиця Київ). Пестель стояв на позиціях єдиної і неподільної централізованої держави з можливим встановленням диктатури. Брати Борисови мріяли про федерацію слов’янських республік.

Невдача петербурзького повстання (1(14) грудня 1825 р.) примусила керівництво декабристського руху в Україні прискорити свій виступ, до якого вони також були не готові.13 грудня було заарештовано Пестеля, керівництво перейшло до Муравйова-Апостола. З 29 грудня по 3 січня 1826 р. тривало повстання Чернігівського полку. Помилкою повстанців було те, що вони не пішли відразу на Київ, а вичікували 3 дні, шукаючи спільників, і не знайшли їх. Повсталі захопили м. Васильків, але потім були розгромлені регулярними частинами біля селища Устинівка та Ковалівка Васильківського повіту.

Головні причини невдачі декабристського руху в Україні: вузькість, замкнутість, ізольованість Це була організація в основному дворянської верхівки. Широкі народні маси були ізольовані від їхнього руху, пропаганда серед мас не велася.

Повстання декабристів мало, однак, велике значення для подальшого руху, пробудження наступних поколінь українців для боротьби проти національного гніту і кріпосництва.

Повстання декабристів знаменувало собою початок відкритої збройної боротьби в Україні проти російського царизму. Т.Шевченко високо оцінив подвиг декабристів в Україні.

У листопаді 1830 р. українські землі знову опинились в центрі революційних подій – спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Вересень 1831 р. – царські війська під командуванням генерала Паскевича взяли Варшаву і придушили повстання.

Отже, суспільний рух в першій половині 19 ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення.

2. Західноукраїнські землі в першій половині 19 ст. Л.Кобилиця.

Наприкінці 18 ст. після трьох поділів Польщі, відповідно до геополітичних інтересів великих держав, під владою Австро –Угорської імперії опинились Східна Галичина, Північні Буковина і Закарпаття – західноукраїнські землі, які займали територію 70 тис. км кв., де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край “Королівство Галіції і Лодомерії” (Володимирії) з центром у Львові.

Королівство ділилось на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (до 1777 р.), пізніше їх кількість зменшено до 19.

1780 – 1786 рр.. – запроваджено новий адміністративний поділ – створено 18 округів, з них 12 становили українську частину краю – Східну Галичину. З 1867 р. закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який тримався до 1918 р., 50 (на початку 20 ст.).

Буковина з центром у Чернівцях з 1787 р. по 1849 р. на правах окремого 19 округу входили до складу Галичини, а з 1849 р. по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Округами керували австрійські чиновники – окружні старости. В містах були створені магістрати на чолі з бургомістром та радниками, їх призначав уряд. Закарпаття входило до складу Піжонського (Братиславського) намісництва, становлячи його 4 комітети (жупи).

В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. – президент крайового управління. На місцях адміністративні і судово-поліцейські функції виконували дідичі, або призначувані старостами мандат ори (до 1866 р.), а пізніше – громадські уряди. Органами крайового самоуправління були Становий Сейм (1775 – 1845), у Галичині, й Крайові Сейми в Галичині і Буковині (1861-1914).

 

Чисельність українців на західноукраїнських землях: у Східній Галичині 1773 р. – 71%, 1910 р. – 62,8%; у Північній Буковині 1857 р. – 58,5%, 1910 р. – 38,4%; в Закарпатті 1857 р. – 69,7%.

Поляки у Східній Галичині становили 1900 р. – 22,7%; румуни на Буковині 1900 р. – 31,4%; угорці наприкінці 19 ст. нараховували 26%. Відносна кількість українців невпинно зменшувалась.

Соціально – демографічна структура краю була відсталою. Абсолютна більшість населення в Галичині на початку 20 ст. – 88, 45%, у Закарпатті наприкінці 19 ст. – 85% мешкали в селах, і лише незначна частина в не чисельних містах (у Закарпатті наприкінці 19 ст. – 7%).

Професійна структура населення: більшість населення було зайнято в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. – понад 80%, на Буковині – 71%, у Закарпатті – 85%). Українці – понад 90% – мешкали в селах і займалися сільським господарством. Українська шляхта тут була полонізована ще у 16 – 17 ст. Важливу роль у західноукраїнському суспільстві відігравало греко-католицьке духовенство, середні і нижчі верстви якого були тісно пов’язані з масами і користувалися в народному середовищі великим впливом і авторитетом (2000 родин).

В Галичині переважали польські поміщики, на Буковині – румунські, на Закарпатті – мадярські. Всі вони намагалися асимілювати українське населення, ліквідувати українську мову і українську культуру, розірвати зв’язок населення Західної України з Україною Наддніпрянською. В цьому полягала колоніальна політика австрійського уряду.

У 20 – 30 рр.. 20 ст. в австрійській імперії починається розпад феодально-кріпосницької системи. Починають запроваджуватися нові капіталістичні відносини. Поширеним явищем було зародження мануфактур, які поступово переходили до фабричного виробництва. В 30 – 40-х рр.. в західноукраїнських землях активно функціонувало майже 250 мануфактур. Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина використовувала у виробничому процесі водяну енергію.

У зв’язку з поширенням товарного виробництва починає розвиватися торгівля. Форми торгівлі: ярмарки, базари.

Місто Броди стало торгівельним центром, так як через нього пролягав торгівельний шлях. З Галичини вивозили деревину і полотно, а ввозили з Наддніпрянщини худобу, промислові вироби. Пожвавлення торгівлі не сприяло економічному піднесенню краю. Капітал концентрувався у руках торговців, поширювалось лихварство. За даними 1846 р. у краї було 56 міст і 130 містечок. Промисловість у них була слаборозвинута, більшість з них мали аграрний характер. Мануфактурна промисловість розвивалася повільно, тому міська буржуазія була нечисленною і економічно слабкою. Адміністративним, промисловим і торгівельним центром було місто Львів.

Сільське господарство також залишалося на низькому рівні. Земля належала великим землевласникам: це були магнати, шляхта, держава і церква (приклад, графам Потоцьким належало 170 населених пунктів). 61% селянських господарств користувалися земельними наділами, що за своїми розмірами були менше 10 моргів. До середини 19ст. 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім’ї. В цей час на західноукраїнських землях відбувається подальше посилення поміщицького гніту. У 1802 – 1803рр.. австрійський уряд дозволив поміщикам застосовувати тілесні покарання щодо своїх селян. Збільшувалася панщина, вводились додаткові повинності. Поміщики намагалися за всяку ціну відібрати у селян землю. Погіршували становище селян і стихійні лиха. Кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії стримували і гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель. Посилення експлуатації селян, нестримне свавілля поміщиків зумовлювали посилення селянської боротьби проти соціального гніту.

Формами антикріпосницького протесту були втечі селян, потрави панських лук та посівів, вирубування лісів, розправи над селянською старшиною, підпали панських садиб і ін. Селяни відмовлялися сплачувати державні податки, ухилялися від рекрутчини. Продовжується рух опришків 1810 – 1825 рр.. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Ожинюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, М. Штоля, а на Закарпатті – С. Товта, І. Кокоша та ін.

Найбільше повстання на Закарпатті відбулося у 1831 р. – “Холерні бунти”. У північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812 – 1851 рр..), які в 1843 – 1844 рр.. очолював селян 22 громад. Повстанці категорично відмовлялись від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл.

Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У 19 ст. починає пробуджуватись національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною. Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книгу. Західноукраїнську інтелігенцію представляло духовенство. Центром духовного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр.. вийшло 43 книги, написані українською мовою, 40 з них написали священики. Центром зацікавлення національною проблемою стало місто Перемишль, це був і греко-католицький центр.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На сайті 69 гостей та користувачі відсутні

Пошук по сайту

Випадкове зображення

000012.jpg