Get Adobe Flash player

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

То де ж була битва під Жовтими Водами? Кожна епоха вносила свої ясності в це питання. Внизу таблички з написами на пам'ятниках які знаходяться в селах Боголюбівка,Жовте,Жовтоолександрівка.Та кожна з табличок свідчить,що саме тут була битва.

 

 


Табличка біля пам'ятника в селі Жовте П'ятихатського району .

 

Табличка на пам'ятнику в селі Боголюбівка П'ятихатського району .

Табличка на пам'ятнику в селі Жовтоолександрівка П'ятихатського району .

 

 

Пам'ятник в селі Жовте

Пам'ятник в селі Боголюбівка

Пам'ятник в селі Жовтоолександрівка
Поїхав Хмельницький і к Жовтому Броду,
Не один лях лежить головою в воду




Командующий польского войска решил удушить в зародыше казацкий бунт, возглавляемый шляхтичем из-под Чигирина Богданом Хмельницким. Доходили слухи, что засев на запорожье, он планирует общий поход с крымским ханом Ислам-Гиреем ІІІ в Украину. 21 апреля 1648 года Стефан Потоцкий во главе карательного отряда из почти 2500 реестровых казаков, состоявших на платной службе в Речи Посполитой, и около 1500 жолнеров из королевского (кварцяного) войска отправился в степь. Остальные реестровики, а также отряда драгун - вместе 1200 душ - отправились по Днепру на байдарках.

Около крепости Кодак, в окраинах нынешнего Днепропетровска, оба отряда должны были соединиться. А дальше вместе с кодакским гарнизоном большой карательный корпус должен был "пройти степи и леса, разрушить дотла мерзкое скопище казаков и привести зачинщико в к праведной казне", как было отмечено в приказе. Конечный пункт - Микитин Рог на месте нынешнего райцентра Никополь, где тогда была расположена Запорожская Сечь.

29 апреля в урочище Желтые Воды, на границе современных Днепропетровской и Кировоградской областей, путь отрядам Потоцкого-младшего преградило 9-тысячное казацко-татарское войско. Прозвучало "алла", и первыми появились татары перекопского мурзы Тугай-бея.
После первых столкновений с уже вооруженными татарскими разъездами поляки вынуждены были стать лагерем. Казаки подошли под самые польские шанцы, подкопались, подвезли пушки, порох и начали наступление. Но у поляков была более сильная артиллерия, и они отбили нападение. Тогда повстанцы окружили польский лагерь, начали его обстреливать и время от времени шли приступом. 30 апреля казацкая пехота при поддержке конных татар Тугай-бея начала новое наступление. У поляков на башнях было 10 пушек. У Хмельницкого только три - фальконеты малого калибра. С такой силой захватить польский лагерь было невозможно.

Хмельницкий знал, что по Днепру против него идут не только поляки, но и реестровые казаки. Знал он и тогдашнюю присказку: "Воевать казаками против казаков - все равно, что волком пахать". Поэтому когда под вечер 3 мая реестровцы пристали к берегу возле современного села Днипровокамьянка Верхнеднипровского района Днепропетровщины, Хмельницкий отправился к ним для разговора. После этого реестровые казаки перешли на сторону повстанцев. Перебили своих начальников, а их тела побросали в Днепр. Старшим вместо этого избрали Филона Джалалия.

Перебежчики демонстративно прошли мимо лагеря Потоцкого-младшего, дали поздравительный залп из самопалов в честь Хмельницкого и вступили в его лагерь. Под воздействием этого демарша реестровые казаки из осажденного лагеря также перешли на сторону восставших. А во время одной из атак так же поступили и 200 драгунов, набранные из украинских крестьян пехотинцы, одетые и вооруженные на немецкий лад. Казацко-татарское войско теперь увеличилось до 13-15 тыс. человек. 14 мая во время переговоров Хмельницкий и Потоцкий-младший договорились, что поляки передают казакам всю артиллерию с порохом и клейноды, а им дают возможность отступить.

Ночью 15 мая польское войско начало марш к урочищу Княжи Байраки в походно-боевом порядке: большим, пустым внутри конным четырехугольником, готовым к внезапной атаке с каждой стороны. Татарская конница постоянно совершала нападения, но польское войско сумело продвинуться на 8-12 км.

В татарской поэме XVII ст. вспоминается, что из польского лагеря выслали к главным силам пса-почтальона с просьбой о помощи: "Сын Потоцкого, не имея сведений об отце, послал туда дрессированной собакой письмо. Но пса поймали, письмо перехватили. Собаку отправили назад".

Тугай-бей не считался с соглашением и хотел серьезного сражения. На рассвете 16 мая Богдан Хмельницкий ввел в бой казацкую пехоту. Против подвижного польского лагеря она применила артиллерию, маневрируя пушками с помощью верховых лошадей. Дальше казаки перекопали путь и остановили ход польского войска. В первой половине дня поляки были разгромлены. "Густо падал труп, все пошло в ясырь", - свидетельствовал впоследствии участник битвы. Татарскими пленниками стали почти 3 тыс. поляков.

Стефан Потоцкий был тяжело ранен из ружья в левую руку. На четвертый день, 19 мая, он умер от гангрены в степи в Крыму.

В письме к московскому царю Алексею Михайловичу от 8 июня 1648 года гетман Богдан Хмельницкий хвастался: "Господь Бог помог нам преодолеть (поляков) на Желтой Воде, в поле, посреди дороги запорожской". Так началась жестокая освободительная война, которую народ впоследствии назовет Хмельниччиной.
РЕКУ ОКРАШИВАЛА ЖЕЛЕЗНАЯ РУДА

Желтыми Водами издавна называли густо поросшее камышом урочище в долине реки Желтой - левого притока Ингула. Расположено оно было посреди Дикого поля на пересечении двух степных путей - Черного, татарского, и Никитинского, сечевого. У запорожских казаков, здесь были свои зимовки, и они называли это место скорее всего из-за цвета воды в реке. Омывая выходы железной руды, она приобретала желтоватую окраску. Татары урочище называли "Сары су" - Желтая Вода.

Первое поселение там появилось в середине XVIІ ст. - сначала хутор запорожских казаков, а затем село Желтое. В конце XIX ст., когда в бассейне реки начали разрабатывать богатые залежи железных руд, неподалеку был основан поселок Желтая Река. В 1950-м там обнаружили и запасы урановых руд. Местный горно-обогатительный комбинат до сих пор занимается их добычей и обогащением. 22 мая 1957 года пгт Желтая Река был переименован в город Желтые Воды.

Историк Иван Стороженко из Днепропетровска считает, что точное место битвы 29 апреля - 16 мая 1648 года находится севернее райцентра Пятихатки на Днепропетровщине. Разгром польского войска 16 мая произошел в районе нынешних сел Попельнасте Александрийского района Кировоградской области и Холодиивка и Григоривка Пятихатского района Днепропетровщины. Ставка Богдана Хмельницкого была тогда в Княжих Байраках - около теперешней Григоривки. Это подтверждают аэроснимки территории и археологические находки. Потому правильнее, по мнению исследователя, употреблять термин "битва на Желтых Водах", а не "под Желтыми Водами".
_____________________________
Владимир Пришляк (Газета.ua)



СИМВОЛ ПОБЕДЫ НА ЖЕЛТЫХ ВОДАХ

Восстание казаков 1648 года польская власть восприняла как очередной бунт, не сомневаясь, что его подавят, как и все предыдущие. О победе восставших над армией могучей Речи Посполитой не допускалось даже мысли. И вдруг - словно какое-то наваждение - Богдан Хмельницкий одерживает блестящие победы на Желтых Водах, под Корсунем, Пилявцами...

На протяжении трех столетий ученые искали ответ, что обеспечило Богдану Хмельницкому такой успех. Лишь современному военному историку В.Маевскому (Польша) удалось раскрыть «секреты» побед украинского полководца. Польский историк в частности показал: Богдан Хмельницкий учел опыт вооруженной борьбы против польского насилия и принял меры, чтобы ликвидировать преимущество польской армии в коннице.

Заключив военный союз с крымским ханом Исламом-Гиреем III (февраль-март 1648 года), украинский полководец свою армию усилил татарской конницей. Поскольку поляки не имели пехоты, равноценной казацкой, а польская конница явно уступала татарской в маневренности, союз казаков с татарами обернулся для польской армии катастрофическими поражениями.

Документы свидетельствуют: в битве на Желтых Водах (29 апреля - 16 мая 1648 года) вместе с казаками сражалась и 20-тысячная татарская конница во главе с видным крымскотатарским полководцем Тугай-беем; татарская конница Тугай-бея участвовала и в разгроме польской армии под Корсунем (25-26 мая 1648 года). В дальнейшем численность татарского войска, выступавшего в союзе с запорожцами, составила более ста тысяч.

В советской историографии крымскотатарская помощь Богдану Хмельницкому освещалась как незначительный факт, при этом сознательно принижались достоинства татарских воинов. Оценивая битвы на Желтых Водах и под Корсунем Украинская Советская Энциклопедия писала: «Вирішальну роль у розгромі військ шляхетської Польщі в цих битвах відіграли повсталі українські селяни і козаки, керовані Б.Хмельницьким, а не татари, які не мали достатнього озброєння і були майже не боєздатними...» (УСЭ, том 4, стр. 582).

Негативную оценку идеологов партии получил и сам факт привлечения татар к участию в Освободительной войне украинского народа: «Татари ніякої допомоги не надавали, а тільки грабували населення України». Исследования показали: существовал письменный договор Б.Хмельницкого и Ислама-Гирея III, согласно которому татары брали ясир лишь за пределами «казацкой земли».

Искажая роль и значение помощи крымскотатарского войска, игнорируя законы вооруженной борьбы, мы не только уродовали нашу историю, но и больно ранили душу народа, оказавшего нам поддержку в тяжелый для нас час.

Отмечая 350-летие начала Освободительной войны, рядом с урочищем Княжьи Байраки, на околице села Желто-Александровка Пятихатского района, открыт памятник, который впервые в украинской монументалистике не только фиксирует историческое событие, но и раскрывает глубинную суть победы на Желтых Водах. Авторы памятника: архитектор -

Владимир Шульга, скульптор - Степан Жиляк.

На одной из гранитных глыб отчеканен герб гетмана Богдана Хмельницкого, на второй - герб крымскотатарского рода Гиреев. Стилизованный украинский рушник логически превращается в боевое знамя - символ воинской доблести и союза запорожского казачества и крымскотатарского войска, одержавших на Желтых Водах легендарную победу.

Выступая на открытии памятника, военный историк, лауреат премии имени Д.Яворницкого Иван Стороженко отметил: «Мы гордимся, что имеем друзей, которые оказали нашему народу военную помощь, поддержали наши национальные интересы. Одним из них был Тугай-бей - пылкий сторонник создания украинской казацкой автономии, дружеской Крыму. Создавая соборную Украину, мы должны позаботиться о судьбе многострадального крымскотатарского народа, помочь ему возродить оскверненные святыни, восстановить историческую справедливость в украинско-крымскотатарских отношениях».
___________________________________
Владимир Платонов (Зеркало недели)

 


 

Журналістське розслідування нашого земляка опубліковане в Дніпропетровській газеті "Сільські новини".В якій  шукає відповіді на головні питання П'ятихатських краєзнавців: 1 Скільки років П'ятихаткам, 2 де відбулась битва під Жовтими Водами?

Використано матеріали сайту :газети Сільські новини

СКІЛЬКИ Ж РОКІВ місту П'ятихатки?

Четвер, 04 листопада 2010, 13:15 Написав Дніпропетровська область

І ВОНО оце тобі нада - скільки. Понаїжжають різні варяги і давай морочить те, що на Паску красять: і борщ їм наш пісний, й історія наша дрібнувата... А ми тут усі вже попривикали, що П’ятихатки пішли з 5 хат братів Потабашних. У 1886 році ними засновані. Том “Дніпропетровська область” з “Історії міст і сіл України” читай, коли тобі дійсно нема чого робить...»




Читаю: справді, рівно 124 роки тому. П’ятьма ж таки братами. І при цьому академічне посилання на солідну книгу цілого авторського колективу “По Екатерининской железной дороге”, яка першу згадку про наш населений пункт датує... 1898 роком: люфт, як бачимо, щасливий: у 12 літ і зим. У прагненні “підсилити” історичну достовірність фамільної згадки Потабашних краєзнавець Ю. Кругляк у своїй відомій розвідці ще в 1978 році засвідчив, що одна з їхніх хат ще й досі стоїть на так званій північній стороні міста (як відомо, залізниця ділить його навпіл). Недвозначно вказавши її адресу: вул. Зелена, помешкання № 130.
Не полінувавшись, побував я в ньому. (Зелена, до речі, в середині 80-х минулого століття перебрала ймення відомого п’ятихатця Федющенка). Але бабуся-одиначка Яківна категорично заперечила, що під її “номером” бодай далекі родичі Потабашних коли-небудь проживали. Й адресувала мене ще кількома кварталами вище:
- Дом такий на вуглі стоїть, солідний! Та ви його зразу впізнаєте. Потабашний він...
Упізнав... А взагалі Потабашних у П’ятихатках сьогодні налічується кілька десятків. І тих, що з діда-прадіда, і до тих, що прізвище це набули-втратили по заміжжях. Переважна більшість яких є династійними залізничниками (пам’ятаймо: П’ятихатки не “посьолок”, а місто залізничників).
І вже зовсім по-сусідськи мав щасливу нагоду (шляхи Господні несповідимі) недавно поспілкуватися з правнучкою роду Потабашних Зоєю Маляр (по чоловікові - Царство йому небесне. В парі на залізниці так все життя й відпрацювали). Зі спогадів діда повідала, що п'ятеро братів Потабашних і справді мали буцімто перших 5 хат сімейного мешкання на північній околиці сучасного міста. Але де саме стояли ті 5 мазанок, достеменно вона сьогодні не знає.
Добре, щоправда, їй упомку, що прадіди-брати наприкінці позаминулого століття приїхали сюди з Польщі, а точніше - з її Львівського воєводства. Чоловіки були не з бідних. Позаяк одразу ж кожен для своєї сім’ї звів по хаті. А як Потабашні зв’язали свою долю із залізницею (Катериненською), де поряд з їхніми помешканнями у 1898 р. уже виникла однойменна їм станція, моя співбесідниця знову ж таки не знає.
І взагалі, у П’ятихатках (і районі) нікому це не відомо. Але ж є, мабуть, усі підстави вважати, що доля цих людей і доля самої залізничної станції були пов’язані якнайтіснішим чином - ми ж знаємо, що і в царській імперії теж мало що було випадковим. У тому числі й номінація нашої станції, яку перейняв як адмінодиниця цілий населений пункт - “посьолок” П’ятихатки.
Хоча... з “подачі” директорки П’ятихатського районного народного історико-краєзнавчого музею Т.В. Тюріної мав нагоду я писати й про зачинателя ще однієї місцевої династії залізничників - Федора Парфентійовича Горбаня. І налічує вона зараз чи не півсотню осіб.
Так от, свого часу в цій великій і дружній сім’ї патріарха всі в один голос стверджували, що саме їхній дідусь стояв біля витоків п’ятихатського залізничного, скажемо так, руху. А Потабашні якщо й починали тоді працювати на станції, проте ніяк не були її фундаторами.
Як “писателя історії сучасності” з певним журналістським стажем, котрому доводилось брати інтерв’ю і в президента, і в бомжа (в палацах, словом, побував і в каналізаційних люках), мене все ж не могла не вразити непідробна ошатність, сніжний крохмаль найдрібнішої серветочки й висока інтелігентна аура скромного помешкання по вул. Мірошниченка райцентру, що пролягла майже поряд із залізничними коліями міста, де живуть ці Горбані.
Федір Парфентійович був у П’ятихатках спочатку кондуктором на залізниці, а згодом дослужився й до обер-кондуктора. Що відповідало тоді сучасному званню бригадира поїзда. І це, завважте, на зламі поза- і минулого століть.
3 вельми солідної сімейної бібліотеки, в якій, на щастя й диво, збереглась і дещиця справжніх раритетів, найбільше полюбляв залізничник читати про подорожі Австралією, Африкою тощо. Французькою мовою читав! Тож маємо в П’ятихатках ще одну безперечно яскраву династію залізничників. (Та хіба тільки одну-дві - десятки таких трудиться у нас!). І ніхто з них, одначе, ніскілечки не претендує ні на які вам пріоритети. Але не від хибно трактованої сьогодні сором’язливості це в них і не від ностальгічно сфальшованої скромності, а генетичного єства українства: живуть і трудяться, як дихають.
А найпереконливіший аргумент
у Василя-Семибулатова з Оладок-З’їдених: такого не може бути,
бо такого не може бути ніколи!
Куди б не йшов і не їхав: з Києва до Баку, з Одеси - на Донбас, з Івано-Франківська до Сімферополя, з Миколаєва до Уфи, з Києва до Піцунди, з Пітера до Криму, - наших П’ятихаток не минеш. Крупний як-не-як залізничний вузол. Та й драматург П. Саксаганський, композитор А. Штогаренко, відомий співак О. Таранець тут жили і творили. У наших дворах на динамокиївський м’яч спинався і футбольний талант учня райцентрівської СШ № 1 Вадима Євтушенка.
Аж ось і зовсім неймовірне! У “Цікавій географії” (Радянська школа”, К., 1974 р.) Г. Скарлатко стверджує, що сучасну назву місту дали... чумаки. Оскільки на цьому (тут і далі всі підкреслення мої. - В. Б.) місці стояла... корчма таки ж із 5 хат.
...Чи не здається вам, що наче “потеплішало”?
Доцільно зауважити кілька речей. По-перше, даний автор чомусь так і не вказав точного розташування такої, дозволимо собі сучасну дефініцію, оригінальної, з 5 хат корчми. Як і не залишив для історії, і це по-друге, бодай одного імені-прізвища з тих чумаків.
Чумаки (рідні брати козаків, бо такі ж непосиди-бурлаки - хіба що без “оселедців”), звісно, дещо відтерміновують час виникнення П’ятихаток. І це вже “тепліше”, ближче до істини - історичної правди.
Ну аж ніяк не могла допустити радянська дійсність, щоб славне місто П’ятихатки започатковувалося з... корчми! І як тоді його називати?.. Та вже й сама фізіологія вас не слухається - язик, прости Господи, сторчма, чи не так?
Напевно, що п'ять хат Потабашних з їх пролетарями-залізничниками як представниками найпередовішого у світі класу робітників та ще з довільним 1886 роком - як на руку, звиняйте, ковінька. Бо ще коли взяти до уваги, що їхнє сторіччя дуже щасливо екстраполювалося на розвій “перебудови”, у якій багато кому з нас раптом стало дуже мулько, і тепер, значить, просто гріх, не скористатися її трампліном для кар’єрного злету... Чи ж дивно, що напередодні офіційного відзначення 124-ї річниці заснування нашого міста мені ніхто: ні в “білому домі”, ні в міськраді, ні в музеї, ні в райархіві, - не зміг пред’явити ніякого офіційного документа з приводу.
Геть ніхто з них і в очі не бачив бодай наймізернішу цидулку-свідчення. Невідь-куди поділися щонайменші, як ниньки модно формулювати, паперові носії.
Сусідні з нашим містом великі села Жовте й Комісарівка, що теж стоять на Жовтих Водах, у своїй історії нарахували вже по 250-300 літ. Верхньодніпровськ, якому свого часу ми двічі адміністративно підлягали, в одну з П’ятихатками суботу відзначали 231-і роковини. Ще в 1771 році стало повітовим містом село Саксагань. Усього на 14 років молодше за неї Софіївка. Всі ці населені пункти виникли від козацьких зимівників чи річкових переправ.
Більше двох і трьох століть живуть і розвиваються вже зовсім степові Кринички, Апостолове, Васильківка, Широке і Солоне. Не кажучи про віддалені від нас Новомосковськ і Нікополь. А П’ятихаткам ледве за сотню, значить, перевалило?
- От не може такого бути! - вигукнув (див. А. Чехова) Василь-Семибулатов із села Оладки-3’їдені у своєму листі до вченого сусіди Максима (“забув по батькові, простіть великодушно”). - Хоча б тому, що такого не може бути ніколи!
Навколишність уже давно заселена й освоєна. А на місці нинішніх П’ятихаток ще десятки й десятки років провалля, вселенська пустка, вирва? Кінець кінцем історичні Княжі Байраки з їх козацькою поштовою стацією (постоєм), де Богданом Хмельницьким була здобута знаменна перемога у визвольній війні українського народу з-під польського колоніального гніту ще в травні незабутнього 1648 року, знаходяться зараз на території нашого району. За якихось півтора-два десятки кілометрів від П’ятихаток. І Богдан після першого етапу битви на Жовтих Водах, їдучи у свій штаб під Княжими Байраками, переправлявся через козацьку переправу на річці Жовтенька, що в П'ятихатках. І це вже й зовсім “гаряче”, правда ж?
Ох, уже ці календи з варягами: від Корчмограда - до Железняковська, що геть пристав зі своїми морфоло-історичними флексіями…
Ні, я далекий від невдячних потуг виведення історичних координат з художніх творів чи, сливе, учбових посібників.
У руслі даної розвідки ми виходимо з досліджень історії козацького руху взагалі й визвольних змагань українського народу в середині XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького зокрема. Останні провів доктор історичних наук Дніпропетровського національного університету імені О. Гончара Іван Стороженко. Це саме І. Стороженко неспростовно довів, що переможна битва гетьмана у визвольній війні з поляками була здобута не під Жовтими Водами, яких на той час і близько, як кажуть, не існувало, оскільки виникли тільки аж через 2,5 століття потому, а на Жовтих Водах. Й у два етапи: в районі теперішнього села Жовте, де спочатку був обложений табір ляха Потоцького, і в згаданих нами Княжих Байраках, де його військо зазнало повного й остаточного розгрому. І сьогодні завдяки І. Стороженку, котрий у своєму дослідженні українського козацтва недвозначно встановив історичну справедливість, маємо на північній околиці нашої Жовто-Олександрівки, де пролягли Княжі Байраки, прекрасний пам’ятник тій Вікторії.
Так от, провівши картографічне і польове топографічні обстеження району Жовтих Вод, мій видатний земляк І. Стороженко (коли дана стаття була вже готова до друку, ЗМІ оприлюднили рішення міськради Новомосковська про присвоєння йому звання Почесного громадянина цього райцентру) неспростовно довів: така назва водного регіону виникла тому, що тут у нас протікали три річки з назвою Жовта.
Першою була притокою Інгульця - Жовта (Інгулецька), яка свій початок брала в урочищі Олексіївка і свою течію спрямовувала з півночі на південь. На берегах її русла, що в наші дні перетворилися на балку, розташовані сучасні села Жовте, Миролюбівка, Мар’янівка, Аннівка, Іскровка і власне м. Жовті Води.
Другою річкою з такою ж назвою, як стверджує історик, була притока Комісарівки Жовта (Комісарівська). Вона починалася з урочища за сім км східніше с. Жовте і текла у східному напрямку за 3 км північніше сучасних П’ятихаток і впадала в річку Комісарівка (остання - в притоку Саксагані Лозуватку). Уздовж її русла та приток, які теж перетворилися на балки з численними греблями та ставками, розташовані сучасні села Красний Луг, Авангард та м. П’ятихатки.
Третьою річкою з назвою Жовтенька (ну, вже зовсім “гаряче”, аж пече - про що знов трохи згодом) була притокою Жовтої (Комісарівської), що теж перетворилася на балку. Вона також починалася північніше нинішніх П’ятихаток і теж спочатку несла свої води у східному напрямку, де при вході в їх північну околицю перегородили її греблею. Для утворення ставка. Який мої п’ятихатці досі вперто називають не Жовтеньким, а - увага! - Жовтенькою. Окремо і ще раз: ставок - Жовтенька.
Отакі чудеса морфолого-історичних флексій!.. Не меншим дивом є і те, що І. Стороженко перший серед колег-науковців України дав усю повноту інформації про гідроніми району Жовтих Вод. Таким чином, дослідник заперечив і джерельну базу, якою користувався ще Д. Яворницький, “Словника гідронімів України” і подарував нам виникнення сучасних П’ятихаток.
Далі Жовтенька, продовжую посилання на картографічні твердження історика, повертає на північ і серед сучасної райцентрівської вулиці Жовтнева прямує, як відомо, за межі міста. Де через 3 км від його околиці впадає у річку Жовту (Комісарівську). І от на правому березі Жовтенької, у нижній її течії, наприкінці XVI ст., стверджує І. Стороженко, виникли два козацьких (січових) зимівників: Жовтенький - поштова стація Запорозької Січі і власне П’ятихатки. З переправою. Саме це і є корінне поселення нашого сучасного міста.
Виникнення двох військових (січових) зимівників Іван Сергійович тісно пов’язує з утворенням у 1590 році першої Запорозької (Базавлуцької) Січі. (І за скільки кілометрів сьогодні відома річка Базавлук? Тож-бо!). Мала ця Січ високий рівень розвитку шляхів сполучення та поштового зв’язку.
Очевидно, припускає наш автор, козаки зимівника П’ятихатки опікувалися перевозом через річку Жовту (Комісарівську) по Саксаганському шляху. Козаки ж зимівника Жовтенький (поштова стація Жовтенька) отримували пошту від поштової стації Саксагань, експедуючи її далі - на поштову стацію (постій) Княжі Байраки.
І погодьтеся зі мною, що не суть важливо, як тоді називалося наше родове поселення. Хоч під сверблячий шумок навколо “вікового ювілею” у декого з тодішніх, пробачте, варягів вентилювалася ідея змінити неповторно-оригінальну назву славного міста П’ятихатки на рр-революційно перебудовний (якраз у дусі того часу) Железняковськ.
Оповита гіркими слізьми чорна усмішка стражденної правди
- І хіба це ставок? Та ще й Жовтенька! - обуренню самодіяльного рибалки немає меж. В ньому вчуваються невихололий біль за рідну матінку-природу, образа на своїх земляків та можновладців, котрі ось до такого стану довели єдиний в П’ятихатках осередок вологи і води - колись улюблене всіма місце відпочинку городян “на лоні”. - Гуртом у чорне болото перетворили. У низині, поглянь, фермерські “утята-гусята” лайна йому дають.
Отже, я на Жовтенькій. Соромно зізнатися - вперше. Одного “дзеркала” гектарів 6-7. Південна сторона ставка явно колись була “окультурнена” під пляж. Протилежний берег заріс, як водиться, розкішним очеретом.
По праву руку греблі - урвище таке, що дна колишнього річища, яке сьогодні заросло різною дурниною, повірте, я так і не побачив. І можна тільки уявити, якою повноводою, з високими берегами була наша Жовтенька на зламі ХVІ-ХVII століть.
Вразив мене один молодик. Виріс він у мене за спиною. Хряпнув дверцятами “дев’ятки” і нумо з її невеликого причепа грабаркою діловито вивертати старе глинище, либонь, зі своєї зразково-показової садиби. І не в урвище-провалля вивертати, а прямо в наш історичний ставок. Не зміліє, мовляв, на мій вік хватить!...
Поминув я цього сміттюху, що явно не з “посьолка” свій непотріб сюди притарганив, і... мало не впав. Люто посковзнувшись... на битому склі й торішній плісняві квашення, дбайливо вивезених зі ще якогось вилизаного дворища і недбало кинутих прямо посеред греблі. А з городів покручено забудованої вулиці Октябрської потяглося димове хмарище запалених відходів з городини.
У розладі кращих почуттів з цієї околиці у степ вийшов. Путівцем акурат на Зелений Луг подався. Де, знаємо, ще одна Жовта ріка... Вмиротворена погідність у всьому і спокій.
А тут - мало не метрових обширів картузи дозрілого соняшнику (неврожайного ж року). Через дорогу від тих важелезних кошиків - півтора мого середнього зросту і в лікоть товщини посхиляла свої мітли-китиці солодка отрута - амброзія.
Скільки звивин на залізниці між нашими П’ятихатками і хоча б Вільногірськом? Бо коли наприкінці минулого століття тут вкладалося залізничне полотно, легендарний Ераст Бродський зі своїх родових земель дозволив виділити під нього тільки невгіддя... І цей історичний серпантин не спромігся спрямити навіть міністр транспорту і зв’язку, Герой України Г. Кирпа. На жаль, покійний. Коли ще проводив реконструкцію дороги під пуск швидкісного експресу “Дніпропетровськ-Київ”.
А якось вертаючи з обласного центру, я мимохіть почув невеличкий монолог:
- Та ваші П’ятихатки я на всю жизнь заповнив, - сусід по твердо-жовтій лаві аж скривився на співбесідника, пригадуючи. - Ще з тисячу дев’ятсот... дай Бог пам’яті... на тормозній площадці під’їжджав до вашої занюханої станції, і не встиг на минуточку одвихнутись, як мою сумку спіонерили. І не так паспорта було жалко, як півлітри “марії демченко”, заткнутої “марком озерним” та четвертини, в півтори долоні, домашнього сала. Так шо знаю ваші П’ятихатки, харашо знаю.
Іван Сергійович Стороженко он, наївний чоловік, виношує перед райміськвладцями ідею перетворити п’ятихатське чорне болото в прекрасну Оазу. І поставити біля неї Пам’ятний Знак. На честь ставка Жовтенька поставити, на честь П’ятихаток з їх звивистим життям-буттям, на честь нашої гордої, далеко не дрібнуватої історії.

Вячеслав Булава.
Дніпропетровська область.
Автор висловлює глибоку вдячність своєму земляку з Новомосковська, доктору історичних наук Дніпропетровського національного університету імені О. Гончара
І. С. Стороженку за всіляке сприяння й неоціниму допомогу в написанні цих полемічних, доволі розлогих заміток.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На сайті 14 гостей та користувачі відсутні

Пошук по сайту

Випадкове зображення

foto002.jpg